На главную

Объявление

Регистрация новых пользователей на форуме временно закрыта. Связаться с администраторами сайта и форума вы можете по адресу: editor@leonid-bykov.ru

#1 09-11-2007 14:05:38

Magdalenka
2-я эскадрилья
Откуда: Киев
Зарегистрирован: 11-09-2007
Сообщ.: 125
Web-сайт

Иван Миколайчук

Постараюсь сюда со временем скинуть инфу об Ивасике - гениальном актере, и одном из тех друзей, к котороому было обращено последнее письмо Быкова.

Буду всем благодарна за поддержку темы. smile


"Мы же сегодня над моей Украиной дрались!"

Offline

 

#2 09-11-2007 14:09:25

Magdalenka
2-я эскадрилья
Откуда: Киев
Зарегистрирован: 11-09-2007
Сообщ.: 125
Web-сайт

Re: Иван Миколайчук

Лина Костенко о нем:

Незнятий кадр незіграної ролі
Іванові Миколайчуку

Його обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони, -
чекало все!
Іван косив траву.

О, як натхненно вміє він неграти!
Як мимоволі творить він красу!
Бур‘ян глушив жоржини біля хати,
і в генах щось взялося за косу.

Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
були його єдині глядачі.

І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону
несли на грудях фініші стрічок.

Десь блискавки – як бліци репортера,
Проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера, -
він не помітив, бо косив траву.

Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран – твоя домівка,
два виміри, і третій – в глибину.

Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерн‘ю.
Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп‘ї траву.


"Мы же сегодня над моей Украиной дрались!"

Offline

 

#3 16-03-2008 17:56:12

Наталья
Moderator
Откуда: Москва
Зарегистрирован: 15-04-2007
Сообщ.: 633

Re: Иван Миколайчук

Иван Миколайчук - украинский актер, сценарист, режиссер родился 15 июня 1941 года в селе Чертория Вашковского (теперь Кицманский) района Черновицкой области в многодетной семье Екатерины и Василия Миколайчуков.
Иван был четвертый сын у матери.

Лауреат премии комсомола Украины (1967)
Лауреат «Хрустального кубка» СК Украины на I Всесоюзной неделе-смотре работ молодых кинематографистов в Киеве (1979, за фильм «Вавилон ХХ»)
Лауреат Всесоюзного кинофестиваля в Душанбе в номинации «Премии за режиссуру» (1980, за фильм «Вавилон ХХ»)
Лауреат Диплома ВКФ в Баку за выдающийся вклад в советское киноискусство (1988, посмертно)

Фильмография:
  1. Тени забытых предков - 1964
  2. Сон - 1964 
  3. Гадюка - 1965 
  4. Бурьян - 1965
  5. Ошибка Оноре де Бальзака - 1968
  6. Аннычка - 1968
  7. Разведчики - 1968
  8. Каменный крест - 1968
  9. Комиссары - 1969 
  10. Захар Беркут - 1970
  11. Освобождение - 1970
  12. Белая птица с черной отметиной - 1971
  13. Наперекор всему - 1972
  14. Пропавшая грамота - 1972 
  15. Про Витю, про Машу и морскую пехоту - 1973 
  16. Марина - 1975
  17. Тревожный месяц вересень - 1976
  18. Искупление чужих грехов - 1977 
  19. Море - 1978
  20. Вавилон XX - 1979 
  21. Лесная песня. Мавка - 1981 
  22. Такая поздняя, такая теплая осень - 1981
  23. Возвращение Баттерфляй - 1982 
  24. Миргород и его обитатели - 1983 
  25. Легенда о княгине Ольге - 1983 
  26. На острие меча - 1986

Режисcерские работы:
  1. Вавилон XX - 1979 
  2. Такая поздняя, такая теплая осень - 1981

Написал сценарии:
  1. Белая птица с черной отметиной - 1971 
  2. Бирюк - 1977
  3. Под созвездием близнецов - 1978 
  4. Вавилон XX - 1979
  5. Такая поздняя, такая теплая осень - 1981
  6. И в звуках память отзовется... - 1986 

Ушел из жизни 3 августа 1987 года

Offline

 

#4 31-03-2008 14:34:40

Magdalenka
2-я эскадрилья
Откуда: Киев
Зарегистрирован: 11-09-2007
Сообщ.: 125
Web-сайт

Re: Иван Миколайчук

Иван Миколайчук - козак Василь.
Кадр из фильма "Пропавшая грамота".

http://i007.radikal.ru/0803/dd/753c60485e29.jpg


"Мы же сегодня над моей Украиной дрались!"

Offline

 

#5 31-03-2008 14:37:06

Magdalenka
2-я эскадрилья
Откуда: Киев
Зарегистрирован: 11-09-2007
Сообщ.: 125
Web-сайт

Re: Иван Миколайчук

А вот еще.

http://i043.radikal.ru/0803/02/d7adeee0fad8.jpg

http://i010.radikal.ru/0803/f2/00d913bee98d.jpg


"Мы же сегодня над моей Украиной дрались!"

Offline

 

#6 31-03-2008 14:55:47

Magdalenka
2-я эскадрилья
Откуда: Киев
Зарегистрирован: 11-09-2007
Сообщ.: 125
Web-сайт

Re: Иван Миколайчук

34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, та 2 режисерські роботи. Його називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком.

Іван Миколайчук був кінозіркою 60-70 х років. В ті роки майже жоден фільм не обходився без його участі: "Тіні забутих предків" (1964), "Сон"(1964), "Гадюка"(1965), "Комісари", "Бур'ян", "Анничка"(1968), "Камінний хрест"(1968), "Білий птах з чорною ознакою", "Захар Беркут"(1971), "Тривожний місяць вересень"(1976), "Пропала грамота"(1972), "Вавілон XX"(1979)… Він був особливий, народний, справжній, найкращий. "Я не знаю більш національного народного генія…До нього це був Довженко" - казав про Миколайчука великий Параджанов.

В його особі українська нація має світового невмирущого позитивного героя, який пробуджував національний дух українців. Проте звання народного артиста Івану Миколайчуку так і не присвоїли, бо тодішні ідеологи винесли акторові вирок - "націоналіст". Державну Шевченківську премію Іван Миколайчук отримав вже посмертно.

Іван Миколайчук народився 15 червня 1941 року в селі Чортория, на Буковині. У 1957 р. закінчив Чернівецьке музичне училище, в 1961-му - театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської. У 1961-65 роках навчався в КДІТМ ім. Карпенка-Карого.

В кіно дебутював ще студентом, в курсовій режисерській роботі Леоніда Осики "Двоє". В гарному обличчі, тонкій усмішці та приглушеному голосі героя молодого Миколайчука не можна непомітити якоїсь таємниці, недоказаності, глибини - тих рис, які ляжуть через 2-3 роки, в основу феномена особистості великого актора.

Ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі "Сон" та Івана Палійчука у "Тінях забутих предків" одразу принесли Миколайчукові загальне визнання. Особливо кінострічка "Тіні забутих предків", яка здобула близько десяти радянських та зарубіжних призів та нагород, й була визнанана однією з двадцяти найкращих картин світу. Безперечно, успіхові цього фільму сприяла участь у ньому талановитих митців та, передусім, Івана Миколайчука.

Майже випадково потрапивши на кінопроби, він приголомшив своєю грою всю творчу групу на чолі з режисером Сергієм Параджановим. Як згадує сам Параджанов: "В одну мить він перевернув наші уявлення про образ Івана з твору Коцюбинського". Раніше закріплений за головною чоловічою роллю інший актор мусив поступитися. Успіх Миколайчука у фільмі здається ще несподіванішим, якщо згадати, що на той момент він був студентом першого курсу кіноакторського факультету! Після того його запрошували працювати в Голівуд, але, звісно, Держкіно актора про це не повідомило. Американці назвали на честь Івана Миколайчука малу планету, але то було згодом…

А тоді, після блискучого дебюту в кіно, його знімали часто, й він запам'ятовувався в більшості картинах. Запам'ятовувався навіть тоді, коли йому по суті, й не було чого грати, але він "витягував" роль завдяки своїй особистості і вмінню створити образ майже з повітря, створити його з нічого. Реальний і міфічний, ніжний і жорстокий, багатоликий і багатоманітний, в головній ролі чи в епізодичній, він міг внести у кінострічку щось неповторне, своє, те, що не виходило в інших. Про феномен Миколайчука свідчить бодай те, що кожен український фільм з його участю відрізняється від тих, де він не знятий. "Коли б нинi запитали, чи міг би інший актор зіграти роль Івана Палійчука в "Тінях забутих предків", я б відповіла б: "Ні-ні! Тільки Миколайчук!". Інакше то був би інший фільм, і було б все інше" - говорить Лариса Кадочнікова, та сама Марічка з "Тіней…".

Іван Миколайчук відзначався допитливістю, прагненням до акторських вирішень. Ці риси допомогли акторові стати самобутнім митцем. Так, у фільмі "Комісари" він зіграв комісара Громова із загостреною моральною сприйнятливістю і духовним максималізмом. Своєю індивідуальністю, дивовижною переконливістю, виправданням пропонованих обставин Миколайчук заражав глядачів, примушував співпереживати і вірити. Картина ця стала помітним явищем у нашому кіноматографі, вона ж довела, що Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру.

Він не задовольнявся тою міркою, котру ми так часто до себе прикладаємо: бути не гірш від сусіда. Миколайчук уособлював яскравого романтика, націленого на вертикальний рух - вгору, ввись! З фільму "Білий птах з чорною ознакою" (1971) починається нова сторінка у творчості Миколайчука-актора - він стає ще й сценаристом.

У яскравому фільмі Бориса Івченка "Пропала грамота" Іван не тільки виконавець колоритної ролі козака Василя, а й фактичний співрежисер. Він працював над музичним оформленням фільму. Слід згадати, що Миколайчук зіграв неостанню роль у створенні відомого на той час тріо "Золоті ключі" (Ніна Матвієнко, Марічка Миколайчук, Валентина Ковалевська). Це тріо й супроводжувало піснями кінострічку "Пропала грамота". В "Пропалій грамоті" Іван Миколайчук дав нове життя звучанню бандури, - в жодному фільмі не використовувалися такі можливості цього інструмента. Миколайчук завжди шукав нові інтонації голосу, музики, мови, щоб це вражало й хвилювало. Він відходив від традиційного кіно, віддаючи перевагу філософському.

У сімдесяті почалися гоніння на діячів культури. Сильним ударом для українського кіноматографа стало вилучення з кіно, а потім і арешт Сергія Параджанова. Торкнулося це й Івана. В 68- му під час зйомок "Аннички" хтось звинуватив його у націоналізмі. У відповідь Миколайчук спалахнув, намагаючись пояснити різницю між націоналізмом і патріотизмом. Інцидент закінчився доносом у Київ, де Миколайчука кваліфікували як людину ворожої ідеології. А після фільму "Білий птах з чорною ознакою" життя Миколайчука зовсім ускладнилося. Адже стрічка, котра здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, була сприйнята як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Не раз доводилося акторові пояснювати свою позицію в різних інстанціях та "органах". Він відчував себе зацькованим та обкладеним з усіх боків.

Поклали на полицю і "Тіні забутих предків". Лише в роки краху радянської імперії вийшла на екрани і кінострічка "Пропала грамота". Так поступово Івана Миколайчука починають відлучати від творчого процесу. Протягом п'яти років чиновницька рука за вказівкою партійних "босів" викреслювавла його прізвище з усіх знімальних груп, хоча багато режисерів хотіли бачити відомого актора у своєму майбутньому фільмі.

Й досі залишається загадкою, як у 1979-му Івану Миколайчуку вдалося втілити давню мрію - зняти свій фільм. "Вавілон ХХ" прозвучав як вибух в українському кіноматографі. Яскравий, наповнений фантастичними і водночас реальними образами фільм увібрав в себе все найкраще, що міг їй дати Миколайчук-сценарист, Миколайчук-режисер і нарешті Миколайчук-актор. Хтось із кінокритиків назвав "Вавілон ХХ" трагіфарсом, хтось кваліфікував його стилістику як народне барокко. Зрештою такого оригінального фільму на кіностудії імені Довженка не з'являлося дуже давно. У 1980 р. картина завойовує приз "За кращу режисуру" на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.

Подальшу долю митця затьмарили адміністративні утиски поетичного кіно, що сприймалося як "націоналістичний ухил" у культурі. Миколайчуку більше не давали знімати. Хоч у нього й були спроби продовжити себе в режисурі. Однак, його стрічка "Така пізня, така тепла осінь" вже не мала такого успіху як "Вавілон ХХ".

У 1983-му були написані "Небилиці про Івана", а у 1984-му режисер готувався до роботи над фільмом за цим сценарієм, та постановку "Небилиць…" було дозволено тільки восени 1986 року. На жаль, через важку хворобу, розпочати зйомки фільму він так і не зміг.

Постійні потрясіння, заборони творчих задумів, "табу" на фільми зіграли не останню роль у долі молодого актора. 3 серпня 1987 року Івана Миколайчука не стало.

У житті цього видатного актора, режисера та сценариста було все, щоб стати міфом не лише національного, але й світового кінематографу - якби жив він не в закритому суспільстві. Дитинство у маленькому гуцульскому селі, раннє кохання, рання слава, рання смерть. А ще - майже містичні стосунки з кіно: він розділив долі своїх перших героїв - Івана Палійчука ("Тіні забутих предків") і Тараса Шевченка ("Сон"). Розділив Іван і драму українського поетичного кіно в цілому, яке здійснило в середені 60-х крутий поворот від офіційної ідеології до народної культурної традиції. Про все це Іван Миколайчук розповідає сам - за допомогою ролей, що зіграні в кіно.

Кажуть, того року, коли він помер, на стави його рідного села Чорторий прилетіли лебеді. Люди назвали їх Івановими…

Источник: http://www.share.net.ua/content/view/90/49/


"Мы же сегодня над моей Украиной дрались!"

Offline

 

#7 31-03-2008 15:01:05

Magdalenka
2-я эскадрилья
Откуда: Киев
Зарегистрирован: 11-09-2007
Сообщ.: 125
Web-сайт

Re: Иван Миколайчук

http://www.dt.ua/img/st_img/2001/347/foto-full-31343-2337.jpg
Іван. "Тіні забутих  предків".


"Мы же сегодня над моей Украиной дрались!"

Offline

 

#8 31-03-2008 15:43:38

Alex
2-я эскадрилья
Зарегистрирован: 09-05-2007
Сообщ.: 71

Re: Иван Миколайчук

Он тоже похоронен на Байковом кладбище.

Offline

 

#9 31-03-2008 15:45:02

Alex
2-я эскадрилья
Зарегистрирован: 09-05-2007
Сообщ.: 71

Re: Иван Миколайчук

Памятное место.

ЧЕРТОРИЯ.
Село, Кицманский р-н, на берегу р.Черемош, в 20км от райцентра. Здесь находится музей- усадьба И.Миколайчука, режиссера и актера, автора знаменитого фильма "Тени забытых предков".


Село Чертория. Музей-усадьба Ивана Миколайчука
http://i019.radikal.ru/0803/a1/f5fc3853ab0e.jpg

Отредактировано Alex (31-03-2008 15:56:15)

Offline

 

#10 31-03-2008 16:30:15

Magdalenka
2-я эскадрилья
Откуда: Киев
Зарегистрирован: 11-09-2007
Сообщ.: 125
Web-сайт

Re: Иван Миколайчук

Alex пишет:

Он тоже похоронен на Байковом кладбище.

И недалеко от Быкова. Вчера была у Ивана на могиле.

http://i034.radikal.ru/0803/65/5df3414e963d.jpg
Фото мое - весна 2007г.


"Мы же сегодня над моей Украиной дрались!"

Offline

 

#11 31-03-2008 16:31:30

Magdalenka
2-я эскадрилья
Откуда: Киев
Зарегистрирован: 11-09-2007
Сообщ.: 125
Web-сайт

Re: Иван Миколайчук

http://i003.radikal.ru/0803/ac/2916cc522bec.jpg


"Мы же сегодня над моей Украиной дрались!"

Offline

 

#12 01-04-2008 12:06:01

Magdalenka
2-я эскадрилья
Откуда: Киев
Зарегистрирован: 11-09-2007
Сообщ.: 125
Web-сайт

Re: Иван Миколайчук

Про мене ще ніхто не писав. Марія Миколайчук.

http://lugansk.citynews.net.ua/content/marichka_mykolaychuk.jpg


Щоб пізнати народ, його сутність, характер, ментальність, його велич – потрібно пізнати хоча б деяку частину особистостей, які є представниками цього народу. Щоб пізнати Україну – потрібно ознайомитися з творчістю трипільських гончарів, з їхнім унікальним світобаченням, з розписами Кам’яної Могили, зайти в Софійський собор у Києві й уважно подивитися в очі Марії-Оранти, що, піднявши руки-обереги, благословляє нас з високих небес; послухати пісні Марусі Чурай, вивчити феномен Козацької республіки, почитати Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Михайла Грушевського, Лесю Українку, Івана Франка, Олеся Гончара, Олександра Довженка, Петра Кононенка, Миколу Вінграновського, Ліну Костенко. Усіх не назвеш.
Україна велика, ділиться на більше двох десятків областей і кожна по-своєму неповторна, багата на справжні таланти, кожна має дітей, які своїм трудом і творчістю примножують її багатство і славу.
А Буковина – перлина української землі, її гордість і краса. Вона пишається своїми горами, вкритими вічнозеленими смереками і столітніми дубами, полонинами, замайованими пахучими травами та квітами. Люди тут роботящі, співучі, горді та веселі. Любить і шанує Буковина своїх героїв, які зуміли піднестися на ті творчі вершини, з яких світяться добром, розумом, літературним словом, науковою думкою, артистичною майстерністю, щирою піснею. Буковинська земля пам’ятає Сидора Воробкевича, Ольгу Кобилянську, лауреатів Національної премії ім. Тараса Шевченка Івана Миколайчука, Назарія Яремчука, Володимира Івасюка. Звідси у широкий сонячний світ полинули пісні Дмитра Гнатюка, Андрія Шкургана, Павла Дворського, Софії Ротару, Василя Зінкевича, Миколи Мозгового, Іво Бобула, Каті Бужинської та ін. Серед цього суцвіття талантів не загубилося ім’я ще одної співачки –заслуженої артистки України Марії Миколайчук. Вона моя посестра по тріо “Золоті ключі”, у якому разом з народною артисткою України Ніною Матвієнко проспівали більше 35-ти років
Марія – найпоширеніше ім’я на землі, воно існує в різних варіантах, по різному вимовляється. Мері – англ., Марі – франц, Маша – рос., тощо. А в нас, в Україні – Марія, Маруся, а ще Марічка, Марусина на Гуцульщині та на Буковині.
Коли директор мого Інституту, проф. Петро Петрович Кононенко порадив мені написати про творчість Марічки, я була збентежена. Виявляється, писати про близьких людей відповідально і навіть страшнувато. Тому прийшла до Марічки й обережно питаю:
— Марусю, може ти маєш якісь матеріали про свою творчість, дай мені почитати, бо маю завдання написати про тебе.
— А про мене ще ніхто не писав, всі питають про Івана.
Оце так, подумала я, солістка Національної радіокомпанії України, співачка з прекрасним бархатистого тембру голосом, з багатолітнім стажем концертної діяльності, з сольним репертуаром понад трьохсот буковинських пісень, яка має власні сольні компакт-диски, залишилась у тіні свого знаменитого чоловіка. Що ж, тоді почнемо спочатку. І я попросила Марічку розповісти про себе.
Її бабуся Марцуня (Марія), татова мама, працювала у колгоспі села Вителівка Кіцманського району. Чоловік бабусі не повернувся з Першої світової війни та весела вдача, оптимізм і співоча натура цієї жінки допомогли їй пережити важкі часи. Дуже любила своїх внуків, особливо малу Маруську, названу на її честь.
Коли подружжя Євгена та Євгенії Карп’юків привозили з Чернівців своїх четверо дівчат у село на канікули, – зупинялись у бабусі по мамі, то бабуся Марцуня приходила зі свого кутка під назвою Стара Лашківка до свашкиного двору і, заглядаючи через паркан, ласкаво припрошувала онучку:
– Марусько, гай ходи, Марусько, я таких печеричок наварила. Такі добрі, такі добрі! (У селі всі гриби називали печеричками). Гай ходи, ходи! Іди скажи бабі , що ти йдеш до мене трошки!
Мала Марічка росла серед людей, носіїв традиційної української культури з особливим даром світобачення, які всупереч різним заборонам свято зберігали народні звичаї та традиції, носили притаманні тільки буковинцям барвисті народні строї, орнаментовані сакральними візерунками, на свята жінки носили вишиті різнокольоровим бісером сорочки, на яких пишним цвітом сяяли казкові квіти. Ці сорочки часом мали вагу до п’яти кілограмів і були несхожі одна на одну. А які вуличні вистави відбувалися на Різдво Христове чи на Маланку (старий Новий рік, “Переберія”).Дитячі групи колядників називались “Сопілка”, підліткові – “Скрипка”, а старші вже “Коза”. До цього часу на ці свята з’їжджаються люди, щоб прилучитися до костюмованого містично-магічного дійства, яке збереглося мабуть тільки тут.
Марусина (ще й так називали її рідні) захоплено впивалася Божою красою свого буковинського райочку. Навколо бабусиної хати цвіли пахучі васильки (їх святять на Маковія), жоржини, за сволоком завжди висіли пучки сухих васильок, бабуся часто розтирала їх руками, щоб гарно пахло в хаті. Завмирала, коли пташки виводять вранішні серенади, відкривши віконце, слухала, як на току чи в полі за роботою співають колгоспники “Ой попід гай зелененький брала вдова льон дрібненький”. Високо літають жіночі голоси, щоб далеко було чути. Та й сама, що б не робила, снувала мелодію за мелодією. Дідусь Козьма любив музику, вранці заходив до кімнати, де спала Марічка та її двоюрідний братик, вмикав приймача, який був налаштований на музичну хвилю і разом з онуками поринав у світ буковинських мелодій. Часто кликав малу:
– Гай ходи, ходи сюди, Марічко, ставай, трохи мені про ту калину заспівай!
І Марічка співала: “Червона калина, а листя зелене, молода дівчино, зачекай на мене”. Кришталево бринів дитячий голосок, як сонячний промінчик, що заглядає у віконце, і дідусь очищав свою душу сльозинкою-росинкою. А якими ж гостинними були дідусь Козьма та бабуся Ганна, не випускали гостей з хати, щоб не нагородити якимось подарунком, чи медом з домашньої пасіки. До речі, у сценарії фільму “Така пізня, така тепла осінь” Іван Миколайчук хотів створити образ бабуні Ганни, та не знайшов жодної актриси, яка змогла б передати характер цієї жінки, доброї і разом з тим гонорової та вольової буковинки.
Тато був старший за маму на вісім років, обоє народилися у Вителівці Кіцманського р-ну, обоє закінчили місцеву гімназію. У тата в метриці було написано: “Народжений 20 лютого 1911 року, національність гуцул”. А мама просто українка. А якщо тато гуцул – то я гуцулка, сміється Марічка. У селі тата звали Ґеньо (Євген), а маму Ґеня (Євгенія), їй було шістнадцять років, як вийшла заміж, гарна була пара, тато русявий, голубоокий, а мама чорнява, кароока. Тато працював шевцем у селі і був активним громадським діячем, мав мистецьку натуру, знав безліч пісень, грав у місцевому народному театрі у виставах “Наталка Полтавка” та “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці ”, де був тато – там зажди співали. Марічка з вдячністю згадує, як він вчив її пісні “Кажуть люди, що щаслива”.
Потім сім’я Карп’юків жила в Чернівцях, до речі, у квартирі, де колись мешкав Сидір Воробкевич з сім’єю, там була якась особлива аура, бо Марічка дотепер з особливим пієтетом згадує ті часи. Тато хотів сина, а народилося четверо дівчат (Галя, Люся, Марічка, Люба) – одна одної краща Та й мама біля своїх дівчат виглядала як старша сестра. Вирізнялась серед них Марічка своїми довгими русяво-золотистими косами, якими тато завжди милувався. Любив за те, що співала гарно сольні пісні в шкільному хорі, ходила у літературні гуртки, писала вірші, танцювала, займалась художньою гімнастикою. Та пісня була найдорожчою, бо, співаючи, відчувала, як душа піднімалась у височінь на легких крилах і летіла над рідною Буковиною.
Вирішила стати артисткою і поступити до студії при театрі ім. О. Кобилянської, що в Чернівцях. Почувши рішення дочки, тато благословив її на цей крок, бо сам мав мистецький дар, попередивши, що візьмуть, якщо ти здібна, а ні – то не нарікай. Прийняли. У театральній студії треба було вчитись два роки, потім можна було працювати спочатку артисткою допоміжного складу, а потім уже і в головних ролях. Та сталося так, що здібну дівчину одночасно зачислили відразу на другий курс і на роботу в театрі. Там познайомилась із Іваном Миколайчуком і студію закінчували разом. Господи, як просто і сухо виходить: познайомилась, закінчила студію... А якщо це Боже благословення, дар з небес, закономірність чи випадковість, молитва? Марічка пам’ятає, як стояли в коридорі театру, вона висока, він ще вищий. Помітила погляд зеленкуватих очей над головами. Господи, які неймовірні ті очі, втопитись можна. І, як у пісні співається: “тай втопила голівоньку у синєє море”, навіки... А море в українській символіці – життя, і в цьому житті не кожному вдається відчути і зберегти від злих людей такі знакові почуття.
Разом працювали у виставах, перші ролі були маленькі, але відповідальні: Марічка грала жабку у дитячій виставі, а Іван за кулісами кумкав, мав дар відтворювати різні звуки, імітувати музичні інструменти, особливо духові, створював цілий оркестр. Цю красиву пару дуже любили в театрі, бережно ставились до них, щоб не розхлюпати, не зашкодити тим почуттям, що народжувались на їхніх очах. По сьогоднішній день у театрі розповідають, що в шістдесятих роках ХХ століття у них працювала чудова пара – Іван та Марічка Миколайчуки. Вони кохали один одного і це кохання ні з чим не порівняти, воно залишається чистим і недоторканним і тепер, коли Іван уже майже сімнадцять років “білим птахом з чорною ознакою” полетів у небеса, залишивши свою Марічку нести життєвий хрест за обох. Та вона не забула жодної хвилини, прожитої з Іваном, свято береже кожну дрібничку в їхній гостинній квартирі на лівому березі Дніпра, з вікон якої видно Печерські пагорби, вкриті святими церквами. Підлоги вкриті буковинськими килимками, на стінах кімнат красуються розписані квітами та сільськими пейзажами тарілки, світлини під буковинськими вишитими рушниками, з яких дивляться на нас Іванові проникливі очі, серед них дивовижний портрет Марічки, робота художника В. Завгороднього. Описати його неможливо, треба бачити. А на полицях відеокасети з Івановими фільмами, його режисерські роботи, книжки, журнали. Тут все нагадує Івана, тут їхнє сімейне гніздечко і звідси він ніби нікуди не виїжджав.
Але повернемось у їхню щасливу молодість, коли їм було ще ледве по сімнадцять років, а вони вже працювали в театрі ім. О. Кобилянської, де поважали її красивого, талановитого і мудрого Івана, прислухались до його думки, довірили йому роль Лукаша у виставі Лесі Українки “Мавка”, а Марічка була на черзі на головну однойменну роль. Та треба було вчитися далі й Іван Миколайчук поїхав до стольного Києва у театральний інститут ім. Карпенка-Карого, а Марічка спробувала прослухатись у народний хор ім. П’ятницького у Москві ( Іван пообіцяв, що переведеться вчитись у Москву, якщо Марічку приймуть). Її прийняли, але попросили приїхати через два тижні, поки звільниться місце в гуртожитку. По дорозі в Україну під гуркіт вагонних коліс їй стало прикро. Як? Мені доведеться співати російські пісні і говорити російською мовою, ходити по чужих вулицях? Що я роблю, а хто ж співатиме українську пісню? І ця ідея не знайшла свого продовження.
Приїхала до Києва у прославлений Державний народний хор під керівництвом Г.Верьовки, прослухалась, сподобалась, але нема вакантних місць. Завітала в академічний хор “Думка”, там послухав її диригент М.Сорока, захоплений голосом молодої співачки, подзвонив Григорію Гуровичу і домігся того, щоб Марічка стала артисткою народного хору. Молода співачка з сильним низьким голосом і неабиякою вродою відразу стала провідною героїнею колективу, співала сольні пісні, вела концерти. Літописець хору, бандурист В. Перепелюк навіть склав їй присвяту: “І високе і струнке, ще й літами молоде, а як стане перед хором, концерт добре поведе”.
Так почалося їхнє з Іваном творче і особисте життя у Києві. Відгуляли своє буковинське весілля. То було 29-го серпневого дня 1962 року. Перед тим Марічка готувалася з хором у довгождану гастрольну поїздку до тодішньої Югославії, не всіх брали, був болючий відбір. А тут якраз у Івана вільні дні між навчанням у театральному інституті та між зйомками. Телефонує Марічці:
– Приїдь у Чернівці, будеш заміж виходити.
– Не можу, – відповідає Марічка, бо їду на гастролі в Югославію.
– То вибери, що головніше, Югославія, чи заміж?
– Заміж – кричить Марічка в трубку!
Наступного дня зайшла до свого диригента, не знає, як почати:
– Григорію Гуровичу, прийшла сказати, що заміж виходжу.
– Тоді вибирайте – або Югославія, або заміж.
– Заміж – каже Марічка.
Розчулений Маестро зумів тільки сказати: “Хай Бог благословить!” ( І це в ті атеїстичні часи) . Вилітає з кабінету і на запитання подруг, чи беруть у поїздку щасливо кричить:
– Ні-і-і!
На третій боковій полиці загального вагона, замість білого коня, молода наречена вирушила у Чернівці на своє весілля. Воно було досить скромним, родина не була готова до такої події, але потім, протягом року, скільки б вони не приїздили у Чорторию до Іванових батьків, стільки разів за всіма буковинськими законами їх одягали у весільні строї і справляли весільні обряди. Ой і гарна ж була ця пара!
Жили в хоровому гуртожитку прямо в коридорі. На другому курсі Іван почав зніматися у фільмах, що пізніше стали українською і світовою класикою (“Сон” В. Денисенка та “Тіні забутих предків” С.Параджанова), Марічка гастролювала з хором. У 1967 році Ніна Матвієнко і я, авторка цих рядків після навчання у вокальній студії при хорі теж стали артистками цього колективу. Тут ми познайомились, а потім у їхній новій квартирі на Жилянській на гостинах вперше заспівали свою першу пісню “Ой попід гай зелененький” і з благословення Івана народилось тріо, яке згодом дістало назву “Золоті ключі”. .
А Івана запрошували зніматись інші кіностудії, та він відмовлявся заради того, щоб підняти національне кіно на той рівень, яким його бачив, згадує Марічка. Знімався, зокрема, у режисерів Озерова з Москви, Григорія Стоянова з Болгарії, було запрошення з Голівуду. Правда, Держкіно Радянського Союзу, одержавши запрошення, “скромненько” промовчало, лише багато років по тому добрі люди розповіли. Марічка завжди знала, куди їде Іван і, гастролюючи з хором, шукала можливість зустрітися з любим чоловіком. Поки хор потягом переправлявся з міста в місто, вона літаками встигала навідатись до Івана з Новосибірська, Ленінграда Риги, з усіх кутків колишнього Радянського Союзу, щоб потім наздогнати колектив, прибути вчасно на концерти. Прибирала кімнати, прала домашнє начиння, готувала страви і чекала. Коли увечері Іван повертався додому, у під’їзді відчував якусь радісну тривогу і не міг вгадати, звідки іде запах борщу, який варить тільки Вона. Підходив до своїх дверей – а на порозі коханий сюрприз, його Марічка-Миця. Радості не було меж. Як каже Марічка, такі зустрічі були, що варто було це робити.
А було таке, що й пояснити неможливо. Іван їхав з Болгарії та не встиг попередити дружину. У вагоні з багатьма пасажирами товариський буковинець встиг познайомитись, інші впізнавали популярного актора, цікавились, чи зустрічатиме хтось, а він і каже: “Та ні, бо я й сам не знав, що поїду , хіба жінка збожеволіє і зустріне”. А коли потяг зупинився – на пероні стояла його Марічка. Обняв ї, поцілував. Повернувся до вагона, де стояли пасажири і радісно оголосив: “Таки збожеволіла!” А вони, радіючи чужому щастю, аплодували...
Він носив красиві полотняні штани, буковинську хустку на шиї, як знак вірності своїй землі, мав вишуканий вигляд. Скільки разів Марія збирала його в дорогу, складаючи у валізу чисті сорочки, перецілувавши кожну.
Одного разу з гастролей дала телеграму Івану, що приїздить 8-го квітня, якраз на свій день народження. А він у цей день відлітав на зйомки і на цій же телеграмі з іншого боку написав: “Миць, я тебе вітаю з днем народження, ти не маєш права плакати і повинна бути весела, незважаючи навіть на те, що я маю їхати. Така моя робота, така доля актора. Через чотири дні я приїду. До тебе прийдуть гості, пригости їх, чим маємо, вони знають, що ми на мілині. Люблю, цілую до дзвонів у голові”. Були й такі щасливі моменти, що Марія їздила з Іваном на зйомки, зокрема на фільм “Тіні забутих предків”. Там, у горах перед кінокамерою за сценарієм Іван гукав до своєї партнерки по фільму актриси Лариси Кадочникової: “Марічко-о-о-о!”, а справжня Марічка, стоячи під горою, тихо раділа, аж серце щеміло, знала що він кличе її і тільки її, своє земне кохання. А ще були фільми “Сон”, “Така тепла, така довга осінь”, “Білий птах з чорною ознакою”, “Пропала грамота”, “Камінний хрест”, “Вавилон-ХХ”, були важкі зйомочні будні, різні пригоди, теплі зоряні вечори, багато веселих друзів, щирі розмови наодинці.
Хоч в хорі вже не працювала, але тріо “Золоті ключі” трималось, записували пісні до фільмів, сама озвучувала піснями фільми Артура Войтецького, Миколи Мащенка, Романа Балаяна. Коли ми приходили на гостину до їхньої, завжди переповненої квартири, а це були подружжя Катерина і Борис Брондукови, Світлана і Леонід Осики, Мирослава й Іван Гаврилюки, Галина і Борис Савченки, Ніла Крюкова – обов’язково співали, частенько Марія сама чи удвох з Іваном. Як Іван пишався своєю дружиною, навіть знав, у якій тональності вона буде співати ту чи іншу пісню! А потім заводили удвох дуетом, Іван диригував, прикривши очі, вони забували все, що зв’язувало їх з цією землею, голоси їхні переплітались, мов дві гілки одного дерева від тихого пориву вітру, ніжно пестили одне одного, то була їхня люба сердечна розмова, їхній Космос. А як же інакше, якщо не сміятись, не плакати, не журитись, як же інакше любити і співать? А ми сиділи, заворожені цією молитвою, я й зітхнути боялася. Іван завжди щось розповідав, причому любив, щоб його всі слухали, не відволікались, фантазував, як кажуть, на ходу, це навіть відчувалось, але було так красиво, а наскільки правдиво – знала тільки одна Марічка. Вона була добрим слухачем і мала про що розмовляти із своїм Іваном, їм було цікаво удвох, про його творчі плани дізнавалась першою. Одного разу, о третій годині ночі, розповідає Марічка, прийшов до нас товариш Івана, режисер Борис Івченко і був здивований, що ми не спимо. “А чого це ви не спите” – питає. Іван каже: “Та от, сидимо з Марією, розмовляємо”. “А про що можна говорити серед ночі?” – це Борис. “А от оженишся, та й будеш знати, про що можна з жінкою говорити” – це Іван.
Марічка була свідком і учасником написання сценаріїв, які Іван писав сам чи з Іваном Драчем, чи ще з кимось, намагалась створити їм якнайкращі умови. Іван був закоханий у свій край, Буковину, йому хотілося, щоб усі люди знали про його малу Батьківщину те, що знає він сам. Тому й писав сценарії “Білий птах з чорною ознакою”, “Така довга, така тепла осінь” “Tabula rasa”(Чиста дошка) про події, пов’язані з Буковиною. Він умів дуже цікаво викладати свої думки на папері, сценарії виглядали в нього як літературно викінчена повість і кожний епізод вірна дружина вислуховувала на кухні, підбираючи разом музику чи пісні до майбутніх фільмів. Її жертовність не мала меж, бо світ так створений, щоби людина вчилася пізнавати в ньому добро і зло, треба було пережити разом з Іваном невдачі, приниження, забуття, заборони знімати кіно. Для митця, якого не розуміють, відкидають – це катастрофа за будь-якого режиму, і тільки Марія могла все те перенести.
А потім Іван важко і довго хворів, то була найтяжча пора. Не хотів лежати в лікарнях, намагався триматися на ногах, поривався на зйомки, страждав від нерозуміння, заборон і байдужості властей. Останні дні лежав удома, його кохана Марічка у молитвах усім серцем просила Бога, щоб відбулося чудо, день і ніч доглядала свого Івана, такого схудлого, що легко було на руках перенести з кімнати в кімнату. Майже нікого не хотів приймати, ні з ким не хотів розмовляти, бажаючи, щоб запам’ятали його люди молодим і здоровим. Одного разу я прийшла до Марічки у наших творчих справах, у коридорі питаю, як там Іван. А він почув мій голос... і запросив до кімнати: “Валюшко, зайди сюди”. Зайшла. Переді мною на ліжку лежав прекрасний у своїй божественності чоловік з довгою бородою, ніби князь Володимир Мономах, що “сидячи на санях... воздав хвалу Богові, що... до сих днів допровадив”. Закривав обличчя тонкими руками, турбувався, що погано виглядає, але і на смертному одрі був Іваном Миколайчуком. За чотири дні до свого відходу, якраз у день 25-річчя їхнього щасливого весілля покликав Марічку, привітав її і попросив: “Миць, схились до мене” І поцілував, поцілував тим довгим, неймовірним, божевільним поцілунком, як і в перші дні їхньої молодості, без зайвих слів дякуючи за вірне кохання. Поставив крапку...
3 серпня 1987 року небо розкололося, щоб полити цю грішну землю своїми слізьми, очистити її, треба було поховати сина Буковини достойно, як належить. Під тим проливним дощем прощалась з ним його Марія, родина, друзі, сотні людей, що прийшли на Байкове кладовище віддати останню шану Майстрові. Прощалась уся Україна. Тепер Марічка, як на прощу, ходить до тієї могили з кам’яним козацьким хрестом і висіченими на ньому словами: “Ой устань, козаче, устань, молоденький, по діброві ходить, блудить твій кінь вороненький! Ой нехай він ходить, нехай собі блудить, прийде тая годинонька, що він мене збудить!” Приходить на побачення, на милу розмовоньку, на порадоньку.
Можна вважати, що з Іваном померло українське кіно. Щоразу усвідомлюємо що не вистачає Івана, який був совістю українського кінематографа. Саме тепер йому відкрився б простір для творчості – каже Марічка, але...
Але буде жити його слава, його думка, його пісня, його селянська народна мудрість і знайдеться той, хто підхопить стяг, у високості піднятий Івановим генієм, адже у нас стільки талановитої молоді, тільки нехай трохи зміняться часи, прокинеться українська душа – заспокоюю. Нам з тобою болить не тільки українське кіно, а й та пісня, що вчить, як на світі жить. Адже тільки ти одна записала величезну кількість буковинських пісень і для нащадків вони назавжди залишаться золотим фондом нашої пісенної культури.
Авжеж, мали би звучать.
Марічко, ми з тобою немало їздили по світу, немало побачили різного: концерти на колгоспних полях і світові вишукані сцени, горе і радість, несправедливість і тріумф. Є що згадати. А що б ти хотіла побачити чи відчути ще у цьому житті?
Можливо, хтось колись звернеться до фондів радіо, до моїх пісень, бо я стараюся записувати саме маловідомі, мало співані. Я записую їх з великим задоволенням і прискіпливо ставлюсь до кожного запису, шліфую і вдосконалюю. Хочу підняти кожну пісню до тієї вершини, до тієї планки, яку поставив переді мною Іван. Коли скажуть – краще не буває. Хочу, щоб мої пісні частіше звучали в ефірі. Задумалась на хвильку, а тоді продовжила: – Вже більше 40 років я живу у Києві, але душа моя... Я думаю, що людину приймає та земля, де вона народжена. Та й Іван був закоханий у свій край, часто знімав там свої фільми, йому хотілося, щоб усі знали, яка пречудова, неповторна, талановита, співуча його Буковина.
Так, Ви удвох її вірні діти, є з ким край боронити. Але у мене, Марусю, ще питання до тебе. 25 років ви з Іваном прожили разом, були неймовірно енергетичною парою, до вас, як до меду бджоли, тягнулися люди, ваша хата завжди цвіла піснею, посмішками, жартами, твоєю гостинністю, ваше кохання зігрівало всю велику Миколайчуківську родину, сестер, братів, племінників, а ще давала раду і своїй родині Карп’юків, допомагала усім безвідмовно. Ким ти була у цей проміжок часу?
Звичайно, мені часто у прямому ефірі на радіо чи телебаченні задають питання: чи не перекрив мене Іван своєю особистістю? Я так не думаю. Навпаки, він підтримував мене, нічого не забороняв, крім тих пісень з репертуару хору ім. Г Верьовки, які не мали ніякого естетичного значення на зразок “А ми навколо Місяця, а ми навколо Сонця”, не сприймав їх. Правда, з репертуару нашого тріо йому все подобалось. Любив слухати наші пісні. Пам’ятаєш “Ой попід гай зелененький” чи “Терен мати, кого хати”, у них Іван знаходив якісь перлинки словосполучень, що викликали посмішки, крім нього таке ніхто не помічав. Пізніше, коли Івана не стало, як співачка, я зуміла розкритися більше, але кожен етап нашого життя має свою важливість, як дар Божий. Дякую моєму Івану за його науку. Здається, тільки тепер я доросла до його мистецького рівня, до його світосприйняття.
Сиділа Марічка на дивані у своїй хаті, заглиблена у спогади, її ясні очі сяяли, як сонячні промені, добра посмішка тепліла на губах, пишне волосся спадало на чоло. Відчувалася присутність Івана, він слухав нашу розмову, свою Марічку він не покидає ніколи. Його кохання береже її на світі попри всякі незгоди, хвороби, невдачі. Їй потрібно тримати себе у формі, працювати, зустрічатися з журналістами, виступати з тріо “Золоті ключі” і записувати, записувати свої буковинські пісні, щоб люди чули, які вони гарні, пишні, зоряні, з кожної, як казав Іван, можна кіно знімати. Найсокровенніша – “Там, де Ятрань круто в’ється, з-під каменя б’є вода”. Ніхто не розуміє цю пісню так, як Марічка, вона бачить її по кадрах в особливому ракурсі, і ще подарує її людям, ще запише на своєму Держтелерадіо не одну таку пісню. Нехай слухає тебе незабутній Іван там, між зорями, нехай слухають твої батьки, що теж уже покинули цю землю. Адже для тебе це дуже важливо. Не плач, Марічко, не плач, співай, Марічко, співай, нехай гордяться тобою твої сестри, твої племінники й їхні діти. Кожному з них ти була і є порадницею, підтримкою, прикладом працьовитості і вірного кохання А скільки твоїх друзів доручали тобі, хоча б на декілька днів, своїх дітей, поки гастролювали, чи знімали кіно! Багато з них уже повиростали, деякі ще малі, та все одно звертаються до тебе “мама Марічка”.
А душа, чутлива до краси, продовжує вболівати за долю української народної пісні, відірваної від реального життя і перетвореної на екзотику, чи в кращому випадку, на “застольну”. Дарма, що глобальна масова культура вилучила душу з пісні, дарма, у нас тепер “Вєрка” займається “ последовательной раскомплексовкой нации”, як пише Газета “Бульвар” (березень, №13, 2004), а ми “убогие провинциалы, неспособные гордиться своей страной только за то, что она «ще не вмерла»”. Так, ще не вмерла. Хіба може зникнути невмируще, те, що дав Бог навіки, адже істина не вмирає, вона належить усім, хто здатен її осягнути. Щоб зрозуміти глибину й красу своєї власної культури, потрібно дійти до її джерел, прослідкувати її шлях і розвиток, оскільки це може нам дати почуття гордості, впевненості і самоповаги. Щоб Іванові не було соромно за нас. Поки ми живемо на цій землі, будемо доносити до людей непохитну прихильність і пошану до нашої культури, закоріненої в десятки тисячоліть, і ти, Марічко будеш співати свою пісню-молитву, свою долю, свої сподівання на многії літа для нашої України! І буде так!

Скудова же это?


"Мы же сегодня над моей Украиной дрались!"

Offline

 

#13 01-04-2008 12:10:58

Magdalenka
2-я эскадрилья
Откуда: Киев
Зарегистрирован: 11-09-2007
Сообщ.: 125
Web-сайт

Re: Иван Миколайчук

Песня, строки из которой высечены на кресте Ивана.

Козацька

Ой у полі жито копитами збито
В чистім полі край дороги козаченька вбито.
Вбито його, вбито, затягнено в жито,
Червоною китайкою біле личко вкрито.

Ой ішла дівчина з чорними очима,
Китаєчку відокрила та й назад закрила.
Ой ішла другая, зовсім не такая,
Китаєчку відокрила, та й заголосила.

Ой ішла третяя, його миленькая,
Китаєчку відокрила, та й заговорила.
Ой устань, козаче, устань молоденький,
По діброві ходить, блудить твій кінь вороненький.
Ой нехай він ходить, нехай собі блудить,
Прийде тая годинонька, що він мене збудить.


"Мы же сегодня над моей Украиной дрались!"

Offline

 

#14 10-04-2008 11:34:03

Magdalenka
2-я эскадрилья
Откуда: Киев
Зарегистрирован: 11-09-2007
Сообщ.: 125
Web-сайт

Re: Иван Миколайчук

Сделала сайт, наконец. Прошу: http://mikolajchuk.ucoz.ua/


"Мы же сегодня над моей Украиной дрались!"

Offline

 

#15 20-04-2008 17:12:05

маркушка
Старожил
Зарегистрирован: 13-03-2008
Сообщ.: 70

Re: Иван Миколайчук

Magdalenka пишет:

http://www.dt.ua/img/st_img/2001/347/fo … 3-2337.jpg
Іван. "Тіні забутих  предків".

Это кадр не из "ТЗП"

Offline

 

#16 24-04-2008 00:10:21

Magdalenka
2-я эскадрилья
Откуда: Киев
Зарегистрирован: 11-09-2007
Сообщ.: 125
Web-сайт

Re: Иван Миколайчук

маркушка пишет:

Magdalenka пишет:

http://www.dt.ua/img/st_img/2001/347/fo … 3-2337.jpg
Іван. "Тіні забутих  предків".

Это кадр не из "ТЗП"

Это кадр из "Теней забытых предков". Курите фильм. smile


"Мы же сегодня над моей Украиной дрались!"

Offline

 

#17 24-04-2008 09:10:56

маркушка
Старожил
Зарегистрирован: 13-03-2008
Сообщ.: 70

Re: Иван Миколайчук

Что то не припомню такого кадра в ТЗП. По идее он должен быть уже после женитьбы.

Offline

 

#18 24-04-2008 11:32:32

Magdalenka
2-я эскадрилья
Откуда: Киев
Зарегистрирован: 11-09-2007
Сообщ.: 125
Web-сайт

Re: Иван Миколайчук

Он и есть после женитьбы. Это - Рождество, и Иван среди ряженых играет Смерть...


"Мы же сегодня над моей Украиной дрались!"

Offline

 

#19 24-04-2008 12:58:21

Magdalenka
2-я эскадрилья
Откуда: Киев
Зарегистрирован: 11-09-2007
Сообщ.: 125
Web-сайт

Re: Иван Миколайчук

На сайте про Ивана открыла форум: http://mikolajchuk.ucoz.ua/forum/ Приглашаю!


"Мы же сегодня над моей Украиной дрались!"

Offline

 

#20 24-04-2008 15:20:59

маркушка
Старожил
Зарегистрирован: 13-03-2008
Сообщ.: 70

Re: Иван Миколайчук

Не может такого быть. Насколько помню - Иван не играл Смерть и не участвовал в празднике. На Рождество толпа молодых возвращалась из Венгрии и одна из молодух рассказывала что встретили Ивана, дали ему свечку и поднесли водки. Это было до женитьбы - он был всё такой же неприкаянный, она ещё его пожалела - раздетый, несчастный. И Смерть была в образе менее праздничном среди ряженых - маска из мешковины.

Offline

 

#21 25-04-2008 11:33:28

Magdalenka
2-я эскадрилья
Откуда: Киев
Зарегистрирован: 11-09-2007
Сообщ.: 125
Web-сайт

Re: Иван Миколайчук

Так было. smile Это было уже следующее Рождество - после ободранного Ивана. Это - Иван уже женатый, и мешковину он с себя снял, а под ней - вот такой нарядный легинь. smile Я этот фильм знаю наизусть, и помню, где там что. smile


"Мы же сегодня над моей Украиной дрались!"

Offline

 

#22 25-04-2008 18:07:35

маркушка
Старожил
Зарегистрирован: 13-03-2008
Сообщ.: 70

Re: Иван Миколайчук

Хорошо, останемся при своём до моего просмотра, если будет так то признАю ошибку. )))

Offline

 

#23 29-04-2008 11:16:31

Magdalenka
2-я эскадрилья
Откуда: Киев
Зарегистрирован: 11-09-2007
Сообщ.: 125
Web-сайт

Re: Иван Миколайчук

Вы меня извините, но от Вашего просмотра истина не изменится. smile


"Мы же сегодня над моей Украиной дрались!"

Offline

 

#24 30-04-2008 19:00:26

маркушка
Старожил
Зарегистрирован: 13-03-2008
Сообщ.: 70

Re: Иван Миколайчук

"Что есть истина" ?(с)

Offline

 

#25 01-05-2008 00:31:20

Magdalenka
2-я эскадрилья
Откуда: Киев
Зарегистрирован: 11-09-2007
Сообщ.: 125
Web-сайт

Re: Иван Миколайчук

Истина есть истина и третьего не дано.


"Мы же сегодня над моей Украиной дрались!"

Offline

 

Board footer

Powered by PunBB
© Copyright 2002–2005 Rickard Andersson

Rambler's Top100