Форум Сайта памяти Леонида Быкова и Сайта памяти Алексея Смирнова

Моя Україна

За останні роки лише двічі відчула Україну — ту землю, на якій живу. Вперше — у музеї-садибі Івана Козловського у Мар’янівці. Вдруге — під час перегляду фільму Леоніда Бикова «В бій ідуть тільки «старики».

1.

Забелькотіло молоко в дійницях,
Пішла на луки хмара череди…
Вставай і ти, осіння зорянице,
Та до села Мар’янівки іди.

Вже запеклися на калині грона,
Вже яблука загупали в саду,
І хтось здаля — співає? плаче? стогне? —
Чи тихо озивається: — Іду-у…

Це ти, Іване? Твій безсмертний голос?
Твій дух, що заблукав у тих полях?
Іди, Іване… Хай на ниві голо,
Та світить уночі Чумацький Шлях.

А ті зірки — немов у храмах свічки,
Їх очі вибирають, мов росу…
Іди, Іване! Пісні — жити вічно.
Дивись — дівчата рушники несуть.

2.

Дніпро під Києвом так важко стогне,
Немов чиюсь спокутує провину.
Невже ви не помітили сьогодні,
Як билися у небі України?

Та вже плацдарми поросли травою,
Та вже окопів згладилися шрами,
І ті, що повернулись після бою,
Сьогодні спочивають під хрестами.

Спливли десятки і десятки років.
Все змінено — та не на краще, хлопці…
Зійду з крила. Ступлю з десяток кроків.
І знову з вами — в сорок третім році.

Повітря — інше…з порохом повітря.
Згори і знизу все ревуть гармати.
…Ми падали із криком: «Будем жити!» —
Ми не хотіли мовчки помирати.

Отредактировано Юлька (26-04-2009 09:22:03)